• 2010 Серпень
• 2010 Грудень
• 2011 Січень
• 2011 Лютий
• 2011 Березень
• 2011 Травень
• 2011 Липень

І от велика республика спокійна з краю до краю. Нема війни, не чути плачу, не видко трупів, не тече кров. Земля і все, що на ній, належить людям, а що з землі — державі.

І от державні слуги розкопують високі гори, здобувають золото, каміння самоцвітне, усякі скарби природи. Скла­дають у залізні вагони, і біжать довгі поїзди під охороною державного війська у столицю.

Тут вибивають золоту монету, пересипають її у держав­ну скарбницю, а звідси вже золото розходиться по всій країні.

І всі навперейми жадібно кидаються за золотою моне­тою, бо за неї можна купити все: хліб і сіль, пошану і власть, зброю й науку, панство на землі і рай на небі.

А хто має багато золота, той купує собі воїнів і вчених, будує фабрики, скуповує землі, посилає, за море кораблі з ріжним крамом.

Ще більше багатіє, бо золото, здобуває золото.

І вже на того багатія роблять сотні і тисячі люда, ро­блять на його землях літо й зиму, роблять на фабриках день і ніч.

Так золото родило золото.

У одних його стало без міри багато, другі-ж з усіх сил гнались за ним, бо без золота людина темна, і голодна, і під­невільна.

Народ вимінював свої землі, свої хати на золото, та на жаль золото любило золото: воно текло туди, де його ба­гато, як от маленькі річки течуть у велику.

І стало так, що на одного багатія були міліони бідних та бездомних, і бідні не могли здобути собі стільки золота, щоб жити безжурно а лише на щоденний черствих хліб.

Багатії стали сильними, вони заправляли державою і всім народом, писали закони, якими накладали ще більше тяга­рів на бідних, а себе більше збагачували.

І став народ голодний та кволий, як червак копошився десь на низу життя, по фабриках та по шахтах.

А коли вчені вигадували нову машину, до якої треба меньше людей, тоді голодних тисячами виганяли з фабрик на економій.

Шукаючи крихоток золота собі на хліб, вони перехо­дили з фабрики до фабрики, з города в город, з краю в край.

І щоб жити робили не тільки чоловіки, а вже й жінки, навіть малі діти, та все-ж мерли з голоду, гинули од поше­стей, переповнювали ночліжні захисти, лікарні.

Коли-ж не сила було терпіти тяжку долю, кидали ро­боту...

Так сиділи на вулицях під фабриками та палацами го­лодні. Розлючені од мук голода кидалися руйнувати фабри­ки, грабувати багаті будинки, але до послуг багатіїв умент зявлялися воїни.

Вони без жалю стріляли в голодну юрбу, що пересту­пила державний закон, і тоді тисячі їх лягало трупом.

І вже нічим не можна було скорити сили золота.

Почались грабіжки, потаємні вбивства, душогубства, усякі злочинства.

За золото син убивав батька, мати продавала дочку, жінки зраджували чоловіків.

Страшно стало жити і бідним, і багатим.

У багатих серця поробилися жорстокі та мстиві, а тіло купалося у роскошах, жиріло.

У бідних серця стали жадібні та полохливі, а тіло зне­силювалося, хиріло.

Усі поробилися рабами золота. Непереможне воно па­нувало над усім, убивало людське тіло й душу, як страшний паразіт, висмоктувало з дерева життя державного всі живі, здорові соки.

Переходило золото з рук до рук, розливалося широкими ріками по всій країні, і на хвилях своїх гойдало силу і власть, злочинство і смерть.

Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться.

Була весна. По балках та верховинах далеких гір ще блищали білі шматки снігу на зеленому тлі, а в повітрі вже розлилося перше тепло, що так радує і бадьорить душу.

Рясно зацвіли садочки, весело щебетали пташки, грало приваблювало сонечко в прозорому небі.

Одна тільки природа мало відмінила своє життя в тім краю: пишно, як і досі святкувала зустріч весни чарівної.

З крутої гори в долину, в тихій задумі сходить подо­рожній: став, обпершись на довгий посох...

Високий на зріст, увесь сивий, з довгою сніжно-білою бородою, старий журливо дивився в затишок невеличкого села, що притулилося до гори, ховаючи в рясних садках убогі, похилені хатки.

Далі перед його очима на широкій рівнині роскинулися села, проміж них великі блискучі палаци, потім зелені степи, а за ними шумливі міста.

Стояв і оглядав країну.

І стялося диво: по степах широких, по містах великих заворушилися люде. Усі оджили духом, усі покинули що­денні клопоти і натовпом посунули до крутої гори.

Ішли струджені та знеможені з радістю великою, сильні та багаті з острахом та непевностю.

Ішли тихо, без гомону, без галасу, немов якась невидима внутрішня сила вела їх до сивого діда.

І тут у долині стали.

Праворуч багаті, а зліва бідні, як два ворожі табори.

Старий, обпираючись на свій довгий посох, глянув про­зорливими очима на людей, а, як усі затаїли дихання, сказав:

— Горе людям, що занедбали Мудрість, бо вона єсть те сильне багацтво, з якого кожен може черпати до наси­щення.

У вас сказано: — Сила моя і власть моя в моєму мечі. Знову сказано: Сила і власть в науці. І ще: в золоті...

Я ж говорю: — Меч одбірає життя у ворога і друга і у того, хто його носить.

Одні з вас замінили велику мудрість малими науками, аби довести, що в життьовій боротьбі одно одним живе.

Так живуть лиш дикі звірі.

Другі, щоб справдити між людьми рівний поділ ба­гацтва й праці.

Так споконвіків ведеться у метушливих комашок, та од того вони не стають кращими.

Одні ціною людського життя збірають собі гори золота. Другі тією-ж ціною силкуються його вирвати.

І всі кажуть: Чим багатша країна, тим вона могутніша і щасливіша.

Недоумки бідолашні! Жадобою до золота ви вбиваєте найдорожче, що дається вам — життя людське.

Кажу: Єдине багацтво на землі, то багацтво душі.

Горе тим, хто має власть, ученість і золото, а не має чи­стої душі.

Усе зло, усі сльозі народні й кров густими тінями ляга­ють на їхні чорні душі...

Як сліпорожденні вони не бачуть, що життя людини, то єсть найбільше в світі благо.

Як нерозумні сотворіння, не знають, що цей скарб даєть­ся тільки один раз у всі міліони віків.

І що тіло єсть порох, а дух з його ділами живе вічно.

Я той, що несу до вас царство духа.

Хто піде за мною, той стане первим, хто проти мене, — той останній.

І от я посилаю перших із вас, найбагатших душею про­повідувати царство духа.

Тоді люде не братимуть до рук зброї, не будуватимуть

тюрем та косарень.

Не збіратимуть ні золото, ні срібла, ніяких скарбів, і вони стратять свою цінність.

І  не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні вої­нів, ні убієнних, а всі стануть братами.

Хто-ж багатий душею, буде слугою громаді.

Посилаю мудрих і тихих до свавільних і нерозумних.

Їx зненавидять, оддаватимуть на муки і вбиватимуть за те, що од слів їхніх повертатиметься в порох усе те, що пов­стало з пороху землі, а натомість будуватиметься царство духа, що житиме вічно.

І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні вої­нів, ні убієнних...

Тут юрба заколивалася, заревіла, загула, а наперед ви­скочили воїни з блискучими мечами, щоб убити пророка.

— Тіло моє убиваєте, духа-ж вічно-живого не вбєте, бо вже настає царство його.

Сказав і впав розсічений мечем.

Увесь натовп іздрігнувсь і з грудей народу вилетів важ­кий стогін.

Тоді на міце вбитого пророка враз виступило з юрби де­сять, — пять з лівого боку і пять з правого.

І повернулись з народом у села та городи проповідувати там царство духа.

Коли-ж чорні душі довідалися про них, світлих, — зне­навиділи їх, кинули в тюрму і присудили до страти.

А як убили цих десять, стало сто пророків.

Коли-ж убили цих сто — зявилася тисяча.

Так стає чистих духом чимраз більше й більше.

Ходять вони між нами й по днесь, і доти ходитимуть, аж настане на всій землі царство духа.

ст. 1, 2