Меню сайту
Архів записів
Пошук
Друзі сайту
Пиши українською

Світ українського! Українське кіно, музика, кліпи та програми.

Видавництво Лілея-НВ

Статистика
Free counters!

Locations of visitors to this page

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET

Колесо життя


Десь-недесь, ні в царстві, ні в гетьманстві, а просто на волі жили люде.

Не знали грошей, не збірали багацтва, а через те не мали ні заздрощів, ні жадоби.

Не кували зброї, бо не було там ні царів, ні підданців, а всі, як брати рівні.

Не кохалися в науках, бо Мудрість панувала серед того пароду. — Хтож наймудріщий — вибирався за найбільшого і ставав слугою громаді.

Земля була вільна, — не купована, не запродана.

Скільки оком кинути — степ веселий, тирсою вкритий, наче море безкрає, коливається.

Вийде чоловік з села, уподоба собі цілину, виоре по­волі, та й кидає зерна.

А недалеко буй-тури ревуть, дикі коні через степи пере­бігають, на узліссі стрункі кози пасуться.

Так у достатках, серед роскошів природи доживали лю­де до глибокої старости.

І не мали хвороб.

Так само жили за ними і сусіди їхні.

 

Але ось прилетіла Бог-зна звідки чутка-вістка, що десь за високими горами, за глибокими ріками, за широкими мо­рями живуть люде не так.

По краю покотивсь смуток, мов туман густкй.

І степ зелений, як воля звабливий, здавався невеселий, і ніжна пісня жайворонка в небесній блакити не чарувала, і со­ловейко співав докучливо,

Дівчина стала юнакові не люба, дитина матері — не втішна.

Уперше зроду люде занудилися, ходять сумні, робота їм здається важкою.

 

Якось одного дня, коли весна саме розпустила свої чари, люде почали сходитися до гурту.

Усі мали на мислі: як то живуть десь там за горами, за морями?

І от подумали, порадились і одностайне поклали: по­слали найрозумніших молодців на всі чотири сторони сві­ту білого: на схід і на захід, на південь і на північ.

І тут же громада обібрала чотирьох братів, легкокрилих, як орлів, і твердо наказала про все довідатись і швидче по­вертатись до дому.

Курява од копит кінських, а далі тирса висока ту-ж мить сховала їх од очей громади.

Швидко казка кажеться, не так діло робиться.

Чимало часу поминуло, чимало води утікло, а про бра­тів ні чутки, ні звістки, наче безодня їх поглинула.

Спершу виглядали, нудились, а там потроху вже й за­бувати стали.

 

Коли це одного дня, як усі були коло роботи, неждано-негадано, страшна блискавка перерізала з краю-до краю все небо, і серед ясного дня вдарив такий грім, що земля захи­талася.

Де не взялись на небі чорні хмари, і стило темно, мов осінньої ночі.

Аж знову освітило землю, і люде, тремтячи од страху, побачили, що з чорних хмар вилітає вогняний, трьохголовий змій, на якому сидить чоловік.

Скоро доткнувся змін землі — розсипався порохом.

Коли-ж той порох розвіяло по всьому краю, всі поба­чили, що на тому місці стоїть перший брат.

І побігли до нього...

 

Перший брат сказав так:

Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї. Переїздив степи широкі, переходив гори ви­сокі, перепливав моря бурхливі, аж прибув у князівство. У князівстві люде живуть не по-вашому: не знають ні роботи важкої, ні клопотів нудних, бо непереможною силою скорили собі сусідні народи, повернули їх на рабів. Саміж тільки по­рядкують та купаються у роскошах.

Сила ця — зброя.

Ось зараз покажу вам те чудове життя.

Розбив тут червону, як крон, крашанку, і по степу роскинулось велике князівство з селами та городами.

По селах чутно грають музики, весела челядь танцює, співає, бавиться. На степах необмежених косять, жнуть кня­зівські підданці, між ними похожають та порядкують воло­дарі їхні.

У великих палацах пани гуляють, веселяться, регочуться, раби їм до послуг стають, вино заморське наливають...

 

Далі великі городи: широкими вулицями військо йде, гучно співає, весело корогвами має.

Зброя блищить, обличчя у вояків зухвальством сяють.

З другого боку — війна: рівними лавами насувають во­їни з обох таборів: з гаківниць гукають, з гармат гримають, шаблями брязкотять...

Маленькою річкою побігла по землі червона кров, і по­чувся здалека важкий стогін...

Тут гримнула музика військова, і все зникло...

Ахнула громада з того дива.

Усі загомоніли, загули, закричали з радощів.

Любо всім стало, що так весело живуть там, де панує зброя, і собі захотілося такого ладу.

 

— Добре, — сказав перший брат, — тільки насамперед треба вам обібрати князя, і щоб йому корилися, а хто не схоче, того він каратиме на смерть.

Тоді громада обібрала першого брата за князя, а він зараз-же запровадив новий лад...

І от по городах стоять сильні фортеці, з них дивляться грізно гармати. По великих косарнях вояки весело співа­ють, по майданах муштруються.

Цілий край повернувся у військовий табор.

Князь у похід вирушає.

Військо гордо виступає, зброя проти сонця виблискує, труби   трублять, барабани бють.

Як вихор налетіли на добрих сусідів, — старих пору­бали, малих кіньми потоптали, а середущих у полон за­брали.

Села й ниви спалили.

І став сусідній край руїною.

Де красувалося у затишку щасливе село, де недавно лу­нала пісня, там коло трупів лиш вовки-сіроманці та ворони-чорнокрильці...

А бранці — вже раби в князівстві: не мають ні волі своєї, ні хати, ні хліба свого, ні батьків, ані дітей — усе на­лежить їхнім володарям-воїнам.

Володарі-ж роскошують...

Забули вже, як і землю святу обробляти, одно-знай рі­зали беззахистних сусідів, забирали собі чимраз більше рабів.

Кінчалася одна різня, починався гучний бенкет, аж поки князь занудиться і знову гукне до зброї.

Можеб і добре так жилося, та прокинулися у людей за­здрощі, знайшлися самолюбці, що самі захотіли князювати.

А як князь карав таких на смерть, то вони перекину­лися до сусідів, навчили їх робити зброю і воювати.

Там поробилися князями і побудували скрізь фортеці.

І пішов один братній народ на другий, потяглася безперестанна війна.

Сьогодні подужає один князь, — руйнує городи й села, бере рабів. Завтра переміг другий, — забирає рабів.

Уся, колись тиха країна, стала крівавою різницею.

Сусід убиває сусіда, раби жорстоких панів, пани мсти­вих рабів, а всіх на смерть карає князь.

І всі поробилися рабами тієї великої сили — зброї. У всіх серця стали жорстокі й неспокійні, та ніхто вже не зміг од­мінити того страшного ладу, бо всі боялися кари.

І не було світлої днини в тому краї, де запанувала зброя.

 

Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться.

Одного ранку, коли всі князі воювали проміж себе, умент зробилася найтемніща ніч.

Застугоніла земля, заколивалася. Заревів вихор, грим­нув страшенний грім і блискавка освітила землю.

Тоді всі, тремтячи од страху побачили, що летить вог­няний шостиголовий змій, а на ньому сидить чоловік.

Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом.

Коли-ж порох розвіяло по країні, і знову стало світло, то на тому місті стояв другий брат. Князі перелякалися, ка­зали своїм воїнам убити брата, та ніхто вже їх не слухав, а всі бігли до нього.

Другий брат сказав так:

— Ходив я, панове-товариші, по вашій волі, по своїй охоті, в далекі краї.

Переїздив степи широкі, переходив гори високі, пере­пливав моря бурхливі, аж прибув у царство.

У царстві люде живуть не по-вашому:

Не сідлають коней і в походи не рушають.

Не повстає там брат на брата, не має сиріт після вби­того батька, ні матері безутішної, ні дівчини заплаканої.

Там панує така сила, що нею люде зробили життя своє без міри щасливим та безжурним, бо сполучили всі князів­ства до купи і збудували велике царство, а воїни тілько сто­ять на сторожі тієї непереможної сили.

Сила ця — наука.

Розбив тут білу, як папір, крашанку і по степу розки­нулось велике царство з городами та селами.

По городах величезні університети, громадські театри, дивні музеї, просторі бібліотеки.

З високих веж сиві вчені оглядають небо в телескопи, по університетах дивляться в мікроскопи, а коло вчених ти­сячі лагідних юнаків, жадібно ловлять кожне їх слово, щоб і собі здобути науки.

По музеях красуються дива з усіх країн, у роскішних галереях на великих малюнках відбивалось життя цілого світу, а в бібліотеках зібрано весь розум од початку життя людського.

І скрізь, там і тут, скрізь повно молоді і старих, чоловіків і жінок, що жваво метушаться, весело розмовляють.

сяють щастям.

По селах теж маленькі школи, повні моторної дітвори,

що й собі вчиться, весело бавиться.

З другого боку, по морю синьому, мов чайки, кораблі гуляють. Крізь неосяжні праліси блискавицею поїзди пролі­тають, над бистрими ріками перебігають, під високі гори по­ринають, а з вікон цяцькованих вагонів, веселі люде, при­віт посилають.

Аж ось упала на землю ніч. Над великими городами ви­сять несчисленні сонця, освітлюють їх білим холодним сві­тлом. Скрізь як у день. По вулицях, по театрах, по цирках повно щасливих людей, що бавляться, регочуться, радіють...

Тільки по селах, у маленьких хатках, куди не досягає біла електрика, щось у пітьмі ворушиться.

І враз іздалека почувся важкий стогін...

Та раптом вибухнув над городом фаєрверк: полетіли в не­бо тисячі грімучих зміїв, міліони різноцвітніх зорь, вогня­них фонтан — і тут усе зникло...

Ахнули з того дива і раби, і пани.

Усі загомоніли, загули, і закричали з радощів.

Любо всім стало, що так гарно живуть там, де панує наука, і собі забажалося такого ладу.

— Добре, — сказав другий брат: — насамперед треба всі князівські землі сполучити до купи й обібрати одного царя, що буде самодержцем у великому непереможному царстві.

Тоді накинулись на своїх князів, усіх повбивали, трупи їхні до хвостів диких коней привязали, а ті геть по степах князівські кости розметали.

 

І став другий брат царем, а в державі почала ширитися наука.

Учені мудрою наукою повернули саму природу собі до послуг, собі на вжиток.

Скоротили непереможний час, вигадали такі машини, що ними одна людина за день може зробити більше як колись за рік.

Скорили просторінь, і за годину переїздять широкі сте­пи, перелітають по воздуху через великі моря, за хвилину мають листи з найдальших країв, говорять з одного города в другий, як з хати в хату.

Учені дізналися, що робиться на дні океану, що під землею? Перелічили зорі на небі і кожній дали імення.

Довідалися про тисячі пород бактерій, що почали при­носити їм хвороби, вивчили життя й характер кождої по­роди, щоб з ними боротися.

Через науку вчені стали свідомі своєї сили, поробилися першими між людьми: професорами, прокураторами, міні­страми, начальниками.

Наука поділила людей на два табори: на вчених і темних.

Учені писали для темних закони і примушували їх ви­конувати.

Наука, що давала силу і власть, панувала по городах, а по селах була наука про науку.

Там учили школярів, як треба поважати науку, як жити по закону, любити Бога й царя, шанувати начальників, та од такого вчення ніхто не ставав мудріщим, лиш ще більше темним.

І через те, що тут панувала темрява, а навкруги був світ науки, темні ставали рабами видющих.

Будували для них пишні городи з величезними пала­цами, високими баштами, садами, фонтанами, а для себе тюрми, косарні.

Проводили через степи і по-під океанами залізні колії, через ріки — довгі мости, крізь гори — широкі тунелі. За­гачували моря, спускали на них кораблі.

Постачали на вчених хліб із своїх убогих нив, сіль із їдких озер, вугілля з темних шахт.

Робили як воли, саму важку роботу, бо не знали иншої. Жили в убогих халупах, разом із своєю худобою і їй за­здріли, бо мала більше відпочинку і меньше турбот.

Так панувала в царстві наука, а темним ще тяжче жи­лося, як до того.

Заздрощі. лютість опанували їх душі.

Ненависть до науки, до вчених зростала без міри Го­ріли жадобою помсти. Враз повставали проти всіх гнобите­лів: руйнували високі вежі вчених, розбивали музеї, палили бібліотеки.

Та в одну мить дзвонили телєфони, летіли телєґрами, бігли поїзди з військом.

І ця караюча сила зброї, при допомозі науки, виростала, наче з землі, так швидко, так несподівано для темного на­роду, що він губився, тратив останнє розуміння подій, па­дав ниць перед своїми тиранами, не маючи сил боролися.

Знов покірливо мусів будувати високі вежі, чудові са­ди, пишні палаци, а для себе — тюрми, косарні.

Скрута, роспука й смерть нависла, мов чорна хмара, над царством, де запанувала наука.

 

Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться. Одного дня, коли темні повстали, і вже по­бігли поїзди з військом у-мент зробилася найтемніша ніч. І з надр землі піднявся вульканічний стовп аж до неба, осві­тив темну землю, і тут усі побачили, що з страшної прірви вилітає двадцятиголовий змій, на якому сидить чоловік. Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом. Коли-ж порох розвіяло по країні, то на тому місці стояв третій брат.

І сказав третій брат так:

— Ходив я, панове товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї.

Переїздив степи широкі, переходив гори високі, пере­пливав моря бурхливі, аж прибув в державу, що зветься Республіка.

Нема там ні напів, ні рабів, ні царів, ні підданців, ні вче­них, ні темних, а всі рівні громадяне, усі мають повні права. Вільними голосами оббірають з проміж себе одного за най­більшого, і він зветься президентом.

Єсть там така сила, що нею кожен може зробити життя собі щасливим, стати вченим і сильним.

Сила ця — золото.

Тут розбив жовту, як золото, крашанку, і по степу рос­кинулась країна з городами та селами.

По городах цілий ліс високих до хмар фабричних ди­марів, по заводах гудуть блискучі машини, біля яких му­рашаться тисячі робітників.

По майданах розташувались великі базари, веселі яр­марки, скрізь дзвенить золото, з рук до рук переходить.

Веселі люде метушаться, купують, продають жартують, сміються.

Великі палаци сріблом-золотом сяють.

По світлих покоях пишні багатії похожають в одежах оксамітових, шовкових, рубінами та діямантами поцяцько­ваних.

По селах винниці, броварні, сахарні, цегельні, мило­варні...

По нивах величезні парові плуги ходять, по багатих еко­номіях зерно горами насипають.

Вельможі в блискучих каретах обїздять свої необмежні землі, де пасеться сила товару, ходять несчисленні отари, та­бунами коні бродять.

По ріках глибоких, по морях широких, великі кораблі пливуть, везуть заморський крам...

І скрізь блищить золото, багато золота...

Переходить з рук до рук, горить, як сонце, бренить-дзве­нить, як чарівна музика.

Тільки попід городськими будинками у темних льохах щось стогне.

Десь під землею у темних шахтах, у високих тюрмах щось ворушиться. Там тихо ходять бліді тіни...

І враз іздалека почувся важкий-важкий стогін...

Тут заспівала тисячна весела юрба веселий народній марш, і все зникло...

Ахнула громада з того дива, — і вчені, і темні.

Загомоніли, загули, закричали з радощів.

Любо всім стало, що так добре живуть там, де панує золото.

Метнулися по царських покоях, убили царя, тіло спа­лили, а вітер і попіл по степу розвіяв.

Тоді вільними голосами обібрали за президента тре­тього брата.

ст. 1, 2

Електронна бібліотека ім. В. Пашницького © 2010–2017
При використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове!
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz