У невідому путь
Черепаха зявилася на світ у
затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом.
Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою.
Коли вдоволена, грілася проти сонця, — усе дивилася на
далеку гору, де сідали орли ширококрилі.
Звідти що-paнку випливало в тихе
повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний.
Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину...
І полюбила черепаха сонце й місяць, і блакить небесну,
забажала до нестями пізнати їх.
Помандрувала в далеку, невідому
путь...
Місяці переходила широку долину...
Усе журилася зa поживою.
Тихо, поволі полізла вгору, вище
й вище...
Обережно ступає, нога за ногою, впивається сильними кігтями
в тверду землю, цупко за неї держиться, бо знає: як тільки зірветься з гори, то
або зараз перевернеться на спину і так умре, або каменем полетить униз і там
розібється.
Смерть однаково неминуча їй — страшна і дочасна.
Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно,
посуваючись нога зо ногою.
Постаріла, мохом поросла.
І чім вище підіймається, тим
меньше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим
далі од гори одходить небесна блакить. Лізе ще довго — довго...
Терпить голод і холод,
зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в
теплу долину, повну поживи й безжурного життя.
Вернуласьби назад, — так не може спуститися з крутої гори,
бо заразже покотиться каменем і буде їй смерть.
Лізе знову угору, а дивиться вже
у долину...
А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхівя,
то побачила:
Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить
далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем...
| 
