Мати
На скелі сиділа згорблена молода мати, втупивши погляд у низ, в
глибоке провалля, в темряву.
Вітер рвав її
волосся, сонце сушило вуста, та вона того не почувала.
Туга велика відбилась у неї на виду.
Вона стисла груди
руками, щоб утишити бурхливі удари турботнього серця.
Иноді здрігалась і аж корчилася з болю.
Так сиділа мати на
скелі, втопивши очі з провалля, а біля неї бавилася дитина, весело щебетала,
сіпала її за одіж, топталась по сукні, по ногах.
Мати того не помічала...
Аж ось уся постать її вирівнялась, ніби
ствердла, зміцніла, лице набрало суворо-енерґійного вигляду, вона пильно
поглянула на усміхнену дитину.
Пестила її, тулила
до серця, а від зворушення то блідла, то чорніла, і піт холодний виступив у неї
на чолі.
Дитина щось лебеділа, дзвінко сміялась;
вислизла з обіймів і топталась по сукні, по ногах...
Раптом мати вхопила дитину в свої міцні руки,
підняла її над головою, заплющила очі і... з усіх сил шпурнула свою єдину в
темне провалля.
Потім сиділа
струнко, затуливши долонями очі, і прислухалася...
Я чув:
Загуло в глибокому проваллі, а за тим усе стихло...
І мені здавалося,
що тиша ця стояла довгі століття і що стоятиме до віку.
Але ні! Розлягся з
провалля болізний скрик, потому роспучливо-жахливий плач.
Мати скинула в гору
руки і лице її просіяло надією і сподіваннями.
Вона прислухалася.
Дитина поплакала і
замовкла.
Ось стало чутко, як
вона починає дряпатися з провалля, лізучи вгору...
Я підійшов до матері і спитав:
— Нащо ти
кинула дитину в провалля? Твердим голосом одповідала:
— Моя дитина... вона найдорожча мені за
життя. Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий
зрадливий, і жорстокий... Я бачу, я знаю, що вона погине в цьому життьовому
вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од
невимовної любови до неї... І коли у неї не вистане сил і енерґії звідти
вилізти, коли вона там, у проваллі, загине, то й я умру, сидячи тут на голій
скелі... Я умру, але-ж я не пособлятиму їй звідти вилазити. Тут сидітиму і
ждатиму. А коли вона видряпається, то вже не буде так безпечно гратися над
проваллям, так весело сміятися. Стане тверда духом, міцна волею, а тоді я буду
певна, що дитина моя вже не загине в цьому жорстокому світі, а все переможе...
Мати знову закрила
очі долонями і прислухалася.
Я чув:
Дитина шпарко дряпалась своїми маленькими ручками, човгала ніжками в
проваллі, вилазючи звідти... Підіймалась усе вище і вище, лізучи з темряви до
світла, до вільного життя...
Мати сиділа непорушно, як камяна, затуливши очі долонями і
прислухалася...
| 
