ІВАН ЛИПА
ТРИНАДЦЯТЬ ПРИТЧ
«НАРОДНІЙ СТЯГ»
1935
"Життя було прекрасне, а
оточення його жахливе.
До знання поривався дух, а природа була захована від нього.
Любив людей, а вони кидали на нього камінням.
І так він страждав.
Свої страждання списав і пустив у світ.
А коли вмирав, почув присуд з
неба: доти не ввійдеш до раю, аж тебе зрозуміє хоч одна душа на світі.
Ходив
незнаний між людьми, питав їх. Читали його писання скрізь. Радів і питав.
Один казав:
– Читаю, бо мені сумно.
– Бо не маю, що робити.
– Бо мене то захоплює.
– Бо хочу пізнати життя.
– Бо вивчаю письменство.
– Хочу бути досвідченим.
– Хочу бути мудрим.
І ніхто,
ніхто не цікавився, не відчував, не старався зрозуміти саму ту душу, що так
багато страждала, пишучи свої твори. І так
ходив може сторічча.
Уже зневірився.
Уже каявся, що присвятив своє
життя для людства. І от прийшла НОВА ЛЮДИНА. Узяла писання й вивчала ДУШУ того, хто
написав.
Зрозуміла його страждання,
його гордість, його пориви і розчарування. І зрозуміла віру душі, і зрозуміла
душу.
І піднесла нова людина голову
вгору і навіки сплило БЛАГОСЛОВЕННЯ на неї, бо нема нічого більшого в світі, як
зрозуміти людську душу”.
(Посмертна нотатка).
Притчі Тарасівця
Ціле своє життя Іван Липа багато працює, як письменник: пише фантастичні новелі із своєрідним обличчям, пише повість "Нові Хрести”, психольогічні й військові оповіді. Пише просто, виразно та одночасно дуже легко. Діти люблять читати його казки (серія "Казок про Волю” і збірка "Тихе Слово”).
Уже в тих казках поза їхньою артистичністю є багато дидактичного елементу. Уже там Іван Липа намагається дати те для молодого Українця, щоб його на ціле життя зміцнило і вивищило серед инших народів. В своїх казках намагається Тарасовець дати українській дитині передовсім етику, дає їй образ людини сильної, відважної і глибоко моральної.
Зрештою і в своїх політичних чинах він завжди памятав про вагу підстав моральности.
Бачучи самохвальство і отаманську розперезаність деяких українських груп у рішальні для України січень-березень Девятнадцятого, з сумом, як пише літописець, говорив:
"Не можна придбати краси, розуму, таланту, коли не родився з ними, але чистоту і чесність сумління придбати можна, й коли ми — політичні діячі цього не придбаємо, — ми загинемо”. (І. Гаврилюк: Незабутній).
З цієї шляхотної, батьківської туги і неспокою за будучність Українців і повстали його Притчі.
Ці притчі зродилися із буйного, відважного і творчого життя Тарасівця. Життя, що в нім він намагався ніколи не зрадити ані собі, ані свойому народові. Писані ці притчі не одночасно, лишень на протязі чверть століття, і кожна з них зродилася з якогось великого зворушення, або великого, життьового конфлікту, проби. Кожна притча є розвязанням щирим, шляхотним і глибоким якогось важного життьового питання.
Своїми притчами хоче додати сили до життя, хоче остерігти і попровадити. Його думка виховника прагне увійти в саме святая святих душі одиниці і там зміцнити її елєменти для перемоги в життьовій боротьбі.
Всі Тринадцять Притч разом дають образ людини сильної, чистої, і мудрої, дають образ Людини. Ставить перед українськими духовими очима — ідеал, великий приклад.
Дає те, що найпотрібніще до підстав української культури.
Бо і щож є віссю кожної культури, як не свій ідеал людини?
Протягом усіх двох тисяч літ европейського духового життя зміняються тільки постаті, великі приклади, великі ідеальні постаті Людини. Віссю виховання і для Плятона, і для Сократа було зближування молоді до такої Довершеної Людини. Спазматичні зусилля Середнєвічча були стремлінням створити Людину — наслідувача Христа. Іншу ідеальну постать Людини висуває Ренесанс, іншу і може найнижчу з усіх — раціоналізм ХVШ-го віку. Навіть, у найновіщому ідеалістичному русі Европи, расизмі, знаходимо в глибині стремління до якогось вищого типу людства. Творець расизму, Г. С. Чемберлен в однім місці своєї книжки ("Підстави ХІХ-го століття”) раптом обертається спиною до всіх своїх наукових теорій, і захоплений власним видивом нової Людини, говорить: "Колиб хтось довів, що в минулому не було ніколи історичної, арійської раси, то всеж ми будем стреміти до того, щоб така раса в майбутньому повстала”.
Таким стремлінням до ідеалу Нового Українця сповнені притчі Івана Липи. Вони кличуть кожного до зросту, до творчих зусиль і завзятости, і до збагачення української душі. Він, живши гідно і вмерши гідно, навіть по смерти зве нащадків до сталої праці над собою.
Колись спитали Івана Липу, який заповіт зоставивби він прийшлим поколінням? Тарасовець відповів:
— Нехай будуть більші від своїх батьків! — Його притчі кличуть до зросту і творчих зусиль.
|
